Луцький Державний Технічний Університет (неофіційний сайт)

Про самостійність і відповідальність

Варто нагадати, що студент - доросла людина, і повинен мати самостійність і відповідальністю. На жаль, про це доводиться нагадувати деяким, що завзято не бажає розставатися з дитинством. Навчання потрібна насамперед студентові, і ніхто за ним не буде бігати й просити, щоб він здав залік або іспит. Більше того, якщо він сам вчасно не подсуетится, він не одержить навіть те, що він заслуговує. Виходити треба з того, що всі проблеми студента - це насамперед його власні проблеми, і вуж тільки потім це проблеми університету й викладачів. На жаль, незважаючи на кількаразові нагадування, часто зустрічаються ситуації подібно наступної: останній день заліку, студент приніс роботу на дискеті, і отут з’ясовується, що дискета не читається або адміністратора немає на місці - а може бути, це лише привід для того, щоб спробувати випросити оцінку, а не здавати по повній програмі - або, буває й так, виявляється, що завдання зроблене не так, як треба. Звичка все відкладати на останній день, сподіватися навмання - взагалі не краща риса характеру, а в цьому випадку студента може бути й шкода, але що може зробити викладач? Просто так залік поставити? Але не можна ж навчання перетворювати в профанацію, і це ставиться як до навчального процесу, так і до навчальної дисципліни.

Деякі студенти мають звичку випрошувати оцінку. Хтось (особливо цим грішить прекрасну підлогу) у сльози кидається, істерики влаштовує, сподіваючись розжалобити викладача, щоб той поставив залік або позитивну оцінку. Наївні люди - думають, допоможе. Видимо, наслухалися байок про подібні випадки. Так де це бачено, щоб таке допомагало? Якщо на роботі людин не справляється зі своїми службовими обов’язками, до нього відразу застосовують санкції, аж до звільнення - і ніякі сльози не допоможуть. І ні в кого не виникнуть питання із цього приводу, і ніхто не дорікне начальника в бездушші. Завдання вчитися й підтверджувати свої знання заліками й іспитами для студента - це такий же обов’язок, невиконання якого карається звільненням - у цьому випадку це називається відрахуванням. Щодо того, що шкода - а якщо двієчників не відраховувати, одержать вони диплом, прийдуть такі, з дозволу сказати, “дипломовані фахівці” на роботу й будуть виконувати роботу приблизно так, як вони це робили під час навчання. Хтось неправильно розрахує міцність мосту, і він коли-небудь звалиться, хтось розробить систему автоматизації банківської діяльності, що працює зі збоями, у результаті чого гроші будуть зникати невідомо куди, а хтось неправильно напише програму роботи медичного встаткування, і в результаті людські життя будуть піддаватися небезпеки. Ну і як - не шкода буде потерпілих? А відрахувати студента-двієчника - шкода? Зрештою, відрахування з університету - це сумно, але трагедії в цьому немає. Життя на цьому не кінчається; поза всяким сумнівом, хрест на собі ставити не треба, але треба ще раз ґрунтовно подумати, чим займатися, спробувати знайти своє покликання. Не в усіх є схильності до математики й програмування, але, поза всяким сумнівом, покликання до чого є в кожного. І хто знає, може бути, у майбутньому людин буде дякувати долі за те, що його відрахували з університету або він сам пішов і став дуже щасливим, кваліфікованим, нехай навіть робітником, а може бути, що служить, фермером або підприємцем замість того, щоб стати посереднім програмістом. У всякому разі, авторові відомий один дуже щасливий бізнесмен, у свій час відрахований з першого курсу за незадовільну оцінку по мат. аналізі, і після відрахування він вирішив зайнятися торговельним бізнесом. Він виявився дуже щасливим у цій справі - набагато більше щасливим, чим у навчанні - справи в нього дуже швидко пішли в гору, і за свій успіх він тепер дуже вдячний вйому, що поставив, двійку викладачеві. Звичайно, все це не означає, що потрібно пасувати при перших же труднощах - ні, звичайно, двійку можна й потрібно спробувати виправити, якщо є шанси. Просто потрібно реально дивитися на речі й тверезо розраховувати свої можливості.

І, поза всяким сумнівом, намагатися здати залік або іспит треба. Деякі ніяк не можуть засвоїти банальну істину - якщо намагатися, тобто шанс, хоча б гіпотетичний, але якщо не намагатися - тоді вуж точно ніяких шансів немає. Деякі погано знаючий матеріал студенти не намагаються здавати, тому що їм соромно за свою можливу відповідь, бояться “заганьбитися”. Соромливість - може бути, і непогана людська якість, але тільки не при здачі іспитів. У цьому випадку більше доречний інший принцип: є тільки закон, відповідно до якого, як відомо, дозволене все, що не заборонено. Студента можуть відрахувати, наприклад, за порушення навчальної дисципліни, якщо він списує, тому що це заборонено, але намагатися здавати іспит з будь-яким рівнем підготовки не заборонене - властиво, іспит і існує для визначення рівня знань студента! Що ж стосується можливості “заганьбитися” - так хто буде ганьбити, кому це потрібно? Викладач поставить двійку, та й усе. Друзі-Студенти - свої брати, вони теж не будуть не сміятися, не ганьбити. Та й взагалі двійка - це явище досить звичайне. Одержати двійку - це сумно, але ніякої ганьби в цьому немає. Загалом, намагатися здати залік або іспит неодмінно треба. У всякому разі, за час викладацької практики автор поставив двійок за незнання не так вуж багато; переважна більшість двійок або незаліків бути по двох причинах:
студент не намагався здати залік або іспит; спроба обману (списування - це теж обман) - з такими горе-студентами взагалі розмова особливий;
А що стосується сорому, те не треба обманом намагатися одержати залік або екзаменаційну оцінку й не треба неї выклянчивать, у тому числі й улаштовуючи слізні сцени - от де повинне бути почуття сорому, а чесно одержати двійку - це не соромно.

Підсумовуючи все вищесказане, можна сказати наступне. Університет не тільки дає студентам знання, але й готовить майбутніх фахівців до самостійного життя й до службової кар’єри. Тому необхідно, щоб, з одного боку, студент не привчався наглеть змолоду, випрошувати або яким-небудь нечесним способом намагатися одержати залік або екзаменаційну оцінку, а з іншого боку, треба, щоб студент не лякався, необхідно прищепити йому наполегливість у досягненні своїх шляхетних цілей, деяку напористість у гарному змісті цього слова, щоб він не боявся труднощів, не опускав руки після перших невдач, не був надто вуж скромним і був самостійним.

Хоча, міркуючи за принципом “є у віці будь-якому гарне” (що зовсім істинно), може бути, і юнацька наївність першокурсників - це не так вуж і погано? У всякому разі, початківцем везе - так говорять досвідчені гравці в азартні ігри. Першокурсникам - починаючим студентам - отже, теж. І всі надії неодмінно збудуться, якщо вони реалістичні й спрямовані не на шкоду кому-небудь, і якщо докладати достатніх зусиль для того, щоб вони збулися. Насправді, під час навчання, також як і в житті взагалі, не так уже часто доводиться докладати нелюдських зусиль для досягнення успіху. Сумлінно працювати в помірному темпі, сильніше напружуватися перед фінішем - черговим (сесія) і, головне, остаточним (захист диплома). Це краще, ніж півроку нічого не робити, а перед сесією “зі шкіри геть лізти”.